Канада

Канада: «Сенсація найвищого ступеню!»

До Канади Український Національний Хор прибуває в ході гастролей містами США у листопаді й грудні 1923 року. Концерти проходять у Торонто й Вінніпезі за участі української громади і канадійської публіки.

Прем’єрний виступ відбувається 15 листопада 1923 року в найкращій концертній залі країни Massey Hall. Наступного дня газетні публікації повідомляють: «Минулого вечора в Massey Hall співала Україна». Дається й оцінка характеру українського співу: «Супер сенсаційно! Ми ніколи ще не чули такого хорового виконання, навіть від Сикстинської Капели…».

Наступні концерти проходять із таким же успіхом та пізнаваністю у Вінніпезі. 11 грудня 1923 року Український Хор виступає у величному Board of Trade. Тут їх вітають з квітами не лише представники української громади, але й офіційне канадійське представництво. Спеціальну промову з нагоди приїзду українців виголосив лейтенант-губернатор провінції Манітоба Джеймс Ейкінс (Sir James Albert Manning Aikins): «Музика у своєму покликанні не знає рас і національностей». «При його появі ми заспівали Англійський гімн, і далі концерт пішов як по маслу, – нотує у «Щоденнику» диригент Кошиць. – Як представник Англійського короля він дякував мені і хору за ту насолоду, яку дав наш концерт Вінніпезькому суспільству, котре до цього часу не чуло нічого подібного».

Вінніпезька преса резюмує: «В одному циклі пісень поєдналась суміш вишуканості європейської культури з шаленою екстравагантністю людей Східної Європи». Найбільше враження на канадійських рецензентів справляють баси Капели: «В більшості великих хорів один або два глибоких баси, а в українському хорі їх аж шість… – це було колосально!!», «На такому фундаменті збудовано феноменальне хорове мистецтво Українців…». Коли ж публіка просить Олександра Кошиця проспівати з хором український національний гімн, аби відчути глибше дух України, диригент з жалем відповідає: «…Це була б політика. Бачте, це могли б назвати пропагандою… не зараз».

Ринковий формат українських гастролей за океаном обмежував можливості більш предметного прояву політичних устремлінь незалежної України. В проекті Макса Рабінова українці співають разом з росіянами і представляють спільну колиску слов’янських народів. Навіть типова українка з Черкащини Ніна Кошиць, племінниця диригента Кошиця, позиціонується як російська артистка з Московської опери. А терміни в пресі на кшталт «Little Russia» або й просто «Russian art» на окреслення українських колядок часто нівелюють зусилля української музичної місії. Кошиць з цього приводу обурювався: «появилась в газетах моя фотографія в кожусі і шапці з надписом «Рашен козак кондуктор», «хвалить хвалили, а потім пишуть, що Український хор співав Російські пісні з Волги».

Невипадково ще в листопаді 1919 року українські інституції США, Канади й УНР докладали зусиль, аби Капела прибула сюди як державна інституція. Учасник української делегації на Паризькій мирній конференції Осип Мегас розмістив звернення до українців у вінніпезькому виданні «Український голос» із закликом відгукнутись на ініціативу українського уряду: «Головний Отаман Петлюра передав мені особисто, коли я гостив в него, свій горячий апель до Американських Українців і прохав від них як найбільше моральної, а також і матеріяльної помочі для Української Державної справи, віруючи твердо, що спровадженє Української Републиканської Капелі, яко Державної Української інституції до Америки і Канади сильно скріпить нашу загальну пропаганду за океаном».

Та спроможностей українських інституцій виявилось не достатньо аби спорядити хор виключно українським ресурсом. Українська культура опиняється у приватних руках і розглядається не як суспільна й національна вартість, а як екслюзивний продукт для заробітку. Патронат держави як захисний механізм автентичного голосу українського народу в світі чекає на кращі часи.