Місія української музики – від народу до народів

 

«Цей національний хор є державною установою Української Народної Республіки. Ініціатива заснування належить Головнокомандуючому, пізніше голові Директорії УНР Симону Петлюрі. Хор засновано в січні 1919 року музичним відділом при Міністерстві освіти УНР. Першим його завданням є концертне турне державами Європи, що брали участь у війні, аби ознайомити їх з найціннішим скарбом українського народу – його піснями, і таким чином здобути симпатії до волелюбного українського народу. Бо пісня, як каже один з найвидатніших українських синів – Гоголь, є для України все: життя, історія і батьківська могила. Найважливішою метою хору є міжнародне визнання Української Народної Республіки, у чому їм досі відмовляє Антанта. Хор всюди мав тріумф, музичні рецензенти одноголосно визнали, що таке виконання є цілком незрівнянним. Цей мистецький успіх дасть українським співакам підставу сподіватись, що він послужить і політичним цілям їхньої подорожі».

«Schlesische Zeitung», 4 травня 1920 року

Поданий фрагмент зі статті «Музика як політичний чинник», що з’являється в німецькій газеті «Schlesische Zeitung» після українського концерту 28 квітня 1920 року в берлінській Sing Akademie, найкраще з’ясовує формат і обставини заснування Української Республіканської Капели.

Як слушно зазначає європейське видання, Капелу створено у січні 1919 року з ініціативи глави Директорії УНР Симона Петлюри. Український хор як державна репрезентативна інституція у підпорядкуванні Головному управлінню мистецтв і національної культури УНР відряджався до країн Західної Європи з метою промоції ідеї культурного й політичного суверенітету України на міжнародній арені.

Ідея створення такого проекту з’явилась у Симона Петлюри на творчому вечорі українського поета і театрального критика Миколи Вороного. 1 січня 1919 року в Молодому театрі «поета вітало народнє правительство», повідомляє українська газета «Нова Рада». Після урочистих слів керівників Директорії УНР – Володимира Винниченка і Симона Петлюри та віршів Миколи Вороного у виконанні Леся Курбаса виступає Перший національний хор під орудою Олександра Кошиця. «З співів найбільше вражіння полишили по собі “Зіронько Вечірня” і “Легенда”, муз. Леонтовича», –  завершує огляд «Нова Рада». За словами очевидців, саме «Легенда» Миколи Леонтовича пробудила в голові Симона Петлюри ідею відрядити українське музичне представництво за кордон.

«Подбайте про те, щоб Українська Республіканська Капела могла приїхати до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчости. В Чехії ця Капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного. Можливо, що перебування Капели в Парижі улегшить і прочистить атмосферу  упередження», – писатиме Симон Петлюра до Глави української делегації на Мирній конференції у Парижі Михайла Тишкевича після перших тріумфів новоствореного хору у Празі.

За задумом Головнокомандуючого УНР, новостворена мистецька місія мала передусім виступити із серією концертів у Парижі, де з січня 1919 року проходили засідання Мирної конференції. Там представники урядів країн світу вирішували питання повоєнного розподілу Європи. Українська Народна Республіка сподівалась на політичне визнання і, як наслідок, допомогу західних партнерів у її війні за незалежність проти Росії. За браком військового та політичного арсеналу («Hard Power») у відстоюванні українських національних інтересів, надії покладались на мистецький арсенал УНР. Нова «культурна» чи «закордонна армія» Симона Петлюри, як називали Капелу в неформальних документах проекту, мала прорвати російську інформаційну блокаду в Європі і заявити на весь голос, що Україна – не Росія і український народ з його прадавньою національною культурою має право на окремішнє культурне й політичне існування. Інструментом переконання обрано українську пісню. Вона, як мистецький документ політичної історії України, ставала інструментом «Soft Power» УНР, чи радше її «Song Power».

«Українська Республіканська Капела засновувалась як репрезентативна співоча установа, завданням якої було ширити закордоном мистецьку культуру України. В тих обставинах на Капелу накладалися не тільки мистецькі зобов’язання, а також і завдання національно-політичні. Капела мала показати Західній Європі, що українці справді є окремим народом, який має власну культуру. Завдання це було не з легких, бо в Західній Європі століттями плекалися твердження про «єдинство русского народу» й що ніякої України й ніяких українців не було й не має», – писав про проект УНР директор Музею визвольної боротьби України у Празі Симон Наріжний.

Після першого ж закордонного виступу Капели та європейської прем’єри «Щедрика» у Національному театрі Праги Україна здобуває політичні й культурні перемоги: «Українці прийшли і перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи, проти волі і почуттів цілого українського народу, для якого самостійність, так само, як і для нас, є всим»,  – пише відомий празький диригент, професор Празької консерваторії Ярослав Кржічка (Jaroslav Křička).

Віденські гастролі Капели упродовж липня-вересня 1919 року викликають чергові прозріння: «Те, що показали нам українці, є справді дивовижним. Це був такий великий музичний успіх, який рідко можна побачити навіть у такому музичному місті, як Відень». Музчині відкриття стимулюють політичні висновки: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності». Далі гастролі в Швейцарії – і знову визнання: «Це приклад однієї з найкращих пропаганд, адже їх устами говорить душа цілого народу».

Прибувши нарешті до Парижа, Українська Республіканська Капела дає прем’єрний концерт 6 листопада 1919 року в залі Gaveau. Після цього французький історик, професор Сорбонни Шарль Сенйьобос (Charles Seignobos) пише: «На мене особисто хор справив неймовірне враження, яке я не відчував з часів, коли слухав у Мюнхені творчість Вагнера. Жодна пропаганда не могла б бути більш ефективною для пізнання української нації. Скільки б не заперечували існування Вашої нації, Ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили».

Далі – виступи в Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині, Польщі й Іспанії. Скрізь – мистецький успіх і репутаційні завоювання для УНР. Українська музична маніфестація зі «Щедриком» на передовій вписує український бренд на мистецьку мапу Європи, що одночасно працює і на політичну пізнаваність України: «До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду битися скрізь за мистецтво цієї країни!» (Гаага, «La Gazette de Hollande», 24 січня 1920 року), «Уряд Української Республіки підтримує національне мистецтво так високо, що є ідеалом для інших держав» (Брюссель, «Ons Vaderland», 19 січня 1920 року), «Український хор завітав до Берліна. Мета його світової подорожі – здобути моральне завоювання для молодої Народної Республіки. Нас він завоював відразу» (Берлін, «Berliner Zeitung Mittag», 4 травня 1920 року).

Під час українських концертів роздаються брошури з державною символікою УНР та цитатами з творів Лесі Українки й Миколи Гоголя. Кожен виступ починається з виконання національного гімну приймаючої країни в аранжуванні Олександра Кошиця, а також українським «Ще не вмерла Україна», які публіка зазвичай слуахє стоячи. Диригентський та композиторський талант Олександра Кошиця і виконавська майстерність Капели підкуповує слухачів: «Рідко хто співав “Марсельєзу” з більшим натхненням, повагою й досконалістю», – пише французьке видання «Le Temps» 9 листопада 1919 року, «Справді характерно, що мав приїхати український диригент та заспівати нам “Kde domov můj?”, щоб показати, з яким смаком і багатством можна її співати», – зазначає професор Карлового університету Зденек Неєдли (Zdenek Nejedlý).

Зрештою, європейські критики починають ставити українську модель культурної дипломатії за взірець перед урядами своїх країн: «Цікавий і повчальний досвід… Молода Українська Республіка, що не володіє навіть усталеним устроєм, зуміла організувати досконалий хор і вислати його в цілях пропаганди в далеку подорож.

А ми?» (Варшава, «Gazeta Warszawska», 25 жовтня 1920 року), «Ми також могли б надіслати в світ німецький хор, як це зробив український уряд. Він більше зробив би для знайомства світу з Німеччиною, її звичаями і душею, ніж всі газетні статті і виступи в парламенті» (Берлін, «Vossische Zeitung», 29 травня 1920), «Чи не зміг би бельгійський Уряд подумати над тим, аби також зацікавити людей за кордоном нашими піснями? Українці дали нам не тільки красу, але й лекцію національної самосвідомості» (Брюссель, «De Volksgazet», 19 січня 1920 року).

Впродовж європейського турне Української Республіканської Капели, що тривало з травня 1919 по квітень 1922 року хористи дають понад 200 концертів у провідних культурних центрах 45 міст Європи. З оцінкою української культури виходять сотні рецензій, надсилаються листи від видатних культурних і політичних діячів західного світу.

Особливою формою культурної дипломатії Капели були її благодійні концерти на користь вразливих соціальних груп та відомих інституцій Європи: міжнародного Товариства Червоного Хреста, товариств охорони дітей Бельгії та Франції, сліпих інвалідів війни Англії, робітничих організацій Німеччини тощо. В архіві українського хору зберігається значна кількість подячних листів від таких організацій: «Передайте пану Кошицю та усім українцям сердечну подяку за щедрий жест підтримки французьких дітей співом» (французьке товариство «Ligue fraternelle des enfants de France»), «Ваші виступи сприятимуть посиленню дружніх відносин між нашими країнами» (швейцарська асоціація «Vereinigung geschadigter Auslandschweizer Association des Suisses leses ou expulses de l`etranger»), «Ми вдячні за допомогу Українського Національного Хору» (англійська «The War Seal Foundation») тощо.

Упродовж свого турне Капела, як українська державна інституція, активно співпрацювала з дипломатичними представництва УНР за кордоном – у Празі, Відні, Берні, Парижі, Брюсселі, Гаазі, Лондоні, Берліні й Варшаві Капелу зустрічають керівники українських місій на найвищому державному рівні. Вони допомагають хору в отриманні віз, налагодженні контактів з пресою, зв’язках з VIP-персонами. Українські посли визнають мистецьку місію УНР важливою допомогою в своїй дипломатичної діяльності. «Такий спосіб пропаганди української ідеї є найкращим культурним засобом, аби нас, українців, знали й пізнали», – свідчив посол УНР у Празі Максим Славінський. «Ваші співи були нашою єдиною втіхою і гордістю в цей скрутний час», – посол УНР у Парижі Олександр Шульгин.

Концерти Капели проходили за участі глав держав, міністрів, послів, академіків, професорів – ключових «opinion makers» Європи. 100-ий ювілейний виступ проходить у Брюсселі 27 березня 1920 року в Cercle Artistique для спеціально запрошених мистецьких кіл: артистів, музикантів, письменників, журналістів.

Як писав у своєму листі до Голови Ради Народних Міністрів УНР Андрія Ніковського співак хору, український діяч Віктор Андрієвський, «Капела – це найспритніша вигадка з усього, що було досі зроблено яким-небудь Українським Урядом».

У січні 1921 року Головним управління мистецтв і національної культури було передбачено останню квоту державного фінансування Капели. Український хор почав другий тур гастролей – у Франції, Іспанії, Бельгії й Німеччині. Наприкінці 1921 року Олександр Кошиць знову зустрічається з представниками українського уряду у Варшаві. «Уряд з Вами морально, коли буде можливість – підтримає і матеріально», – пише він в листі до Капели.

Після того як більшовицька Росія повністю окупувала Україну, а уряд УНР опинився в екзилі, ресурсів на масштабний культурний проект катастрофічно забракло.

Відтоді Капела переходить на комерційні рейки і стає, як писав Кошиць у своєму звіті Головноуправляючому мистецтв Павлу Зайцеву, «рабою у руках імпресаріо»: «Будучи сплутані по рукам і ногам умовою з імпресаріо, ми не можемо розвинути працю у тому напрямку, якого потрібує сама справа. Не можна запросить навіть на концерт нікого з тих осіб, котрі є і можуть бути користні для Української справи. Не можна зробить з’єднання з Айседорою Дункан, себто єднання Французького і Українського мистецтва, що всі радили нам зробити, що дало б величезну популярність Українському імені і було б новою сенсацією на Парижському обрію. З тих же самих причин не можна було піти на запросини Бряна співать на рауті в Французькім Міністерстві Закордонних Справ, бо наш імпресаріо не дозволяє приватних виступів. Не можна було співать у Клубі всіх закордонців Парижу. Одним словом, відсутність оборотного, фондового капіталу робить Капелю рабою в руках імпресаріо, перешкоджає пропаганді нашій і впливає деморалізуюче на співаків».

 

Восени 1922 року Капела переїздить до США і 5 жовтня виступає з прем’єрою «Щедрика» в Carneggie Hall. «Цей спів нас заполонив.

Я бачив Хейфеця і Софі Браслау, що стоячи вигукували вітання.

Я бачив простих людей, що сиділи в партері і кидали квіти співакам. Хто говорив, що нью-йоркці не вміють аплодувати..? Це був нонсенс!» – друкує того ж вечора «The Globe and Commercial».

Організаційний та ідеологічний формат української культурної презентації під час гастролей в Америці змінюється. Незважаючи на те, що з 1919 року співаки налагоджують урядовий зв’язок з головою дипломатичної місії УНР в США Юліаном Бачинським, намагаючись домовитись про фінансову підтримку «американських українців», все ж продовжити гастролі Капели українським ресурсом не вдається. Хор переходить під опіку американського імпресаріо Макса Рабінова (Max Rabinoff), автора численних мистецьких проектів на території США й Мексики, у тому числі російського балету й оркестру балалаєчників.

З огляду на свій продюсерський бекграунд український проект Рабінов сприймає крізь російські окуляри. «Я уже устроил, чтобы тотчас по прибытию хор бы мог напеть несколько грамофонных пластинок, эти пластинки будут демонстрироваться на лекциях известного музикального критика, который посетит все города, где вы будете давать концерты, и прочтет лекцию о русских народных песнях за две недели до Вашего выступления», – пише він в листі до Кошиця.

З подачі імпресаріо Рабінова Український Національний Хор (так тепер офіційно називається колишній УНР-івський проект) вимушений позиціонувати українське національне мистецтво з домішкою російської композиторської школи і виконавським представництвом. Ода Слободська, солістка Петроградської опери, та Ніна Кошиць (племінниця Кошиця), солістка Московської опери, виконують у програмі українських виступів твори Мусоргського, Глінки тощо. Хор не співає національний гімн України,

а в брошурах Макса Рабінова українська презентація в США позиціонується під брендом «Russian vocal art». Це дуже шкодить українській пізнаваності. В американських рецензіях хор подекуди називають представництвом «Little Russia», а українських співаків – «russians». З цього приводу хористи роблять заяви в пресі: «Ваші газети називають нас росіянами, але вони помиляються – ми українці, хоч совєти й урядують в нашій країні».

В Північній і Південній Америці Український Національний Хор гастролює з жовтня 1922 по травень 1924 року і, незважаючи на російське втручання, наполегливо продовжує утверджувати бренд України. Концерти проходять в США, Мексиці, Аргентині, Уругваї, Бразилії, Канаді й Кубі. Український репертуар, українські народні строї, українська мова і самосвідомість, а найважливіше самоназва – «Український Національний Хор» – успішно транслюють хвилю української культури за океан.

«Ukrainian Chorus sets new standarts», «Ukrainian Chorus brings new vocal art», «Ukrainian Choir rich in beauty», «Unique Chorus of Ukrainians», «Ukrainians Are» – усе це заголовки американської преси. Те ж саме стосується країн Південної Америки: «Vine, Cante y Vencí» («Прийшли, Заспівали, Перемогли»), «Щедрик – вражає ритмом» (Мексика), «Ми відкрили справжні барви славетних майстрів України» (Аргентина), «Ми вбачаємо в концертах українського хору елемент, що сприятиме піднесенню нашої власної музичної культури» (Уругвай).

Діалоговий формат української музичної дипломатії найбільше розкривається саме за океаном. Там Олександр Кошиць підкорює публіку не лише українськими піснями, але й власними аранжуваннями національних гімнів та музичних хітів приймаючих країн. Це підкреслює специфіку української презентації – культурні обміни та міжкультурне взаємозбагачення, а не лише одностороння промоція.

«Майстерність виконання української національні пісні вище всіляких похвал, але з яким подивом і захопленням сприймала Мексика той факт, що українці знають мексиканські пісні і співають по-іспанськи з особливою власною солодкістю. Стилізація та інтерпретація, яку маестро Кошиць надав мексиканським народним пісням, збільшило нашу повагу до власних шедеврів в тисячу разів», – писав Міністр освіти Мексики Хосе Васконселос (José Vasconcelos).

Підбиває підсумки світових гастролей української культурної місії бразильський академік Коельо Нето (Coelho Neto). У своїй статті в «Jornal do Brazil» він зазначає: «Мелодії, що проходять крізь серце цих співаків, пронизують їх тугою і переповнюють смутком і стражданнями, що від віків пригноблюють описану Міцкевичем Україну. Україну таких героїв, як хоробрий гетьман Мазепа, увіковічнений Байроном у безсмертному творі… Голос цього хору полонить аудиторію силою симпатії… Співай же, чаруюча Україно, співай щебетушко! Розсипай по світу пісні синів твоїх – прийде колись і до тебе весна, якої ти чекаєш».

Весь цей час за розвитком свого проекту спостерігає засновник Капели Симон Петлюра. У своєму листі до Олександра Кошиця від 5 лютого 1923 року він пише: «Милий і дорогий Маестро Олександре Антоновичу! Вважаю за свій обов’язок висловити те почуття морального задоволення, яке викликається відомостями про успіхи Капели. Можу Вас і всіх учасників Капели запевнити, що таке ж саме почуття відчуває кожен українець, коли довідується про успіхи Ваших виступів. Вплітаєте нові квітки у вінок слави, справедливо добутої Капелою під Вашою з Ласки Божої – кермою. Розносите цю Славу мало вже не по цілому всесвіту. Маніфестуєте красу і чарівну силу рідної пісні, а разом і творчу глибину та різнобарвність емоціональну нації, що на світ Божий породила її та не забула одночасно породити і виплекати тих, хто так художнє-геніально демонструє – під Вашою кермою – душу нації. Діяльність Капели, з мого погляду, є історичною – хай же свідомість такої ваги «праці» Капели дасть і Вам і всім членам її моральне задоволення і сили для дальшої праці. Можу запевнити, що ми тут в «Старому» Світі стежимо за Вашими виступами, радіємо Славі Вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у Вашій, незамінній для нашої справи діяльності!»

7 травня 1924 року після заключного концерту в Нью-Йорку Український Національний Хор, спадкоємець Української Республіканської Капели, завершує своє існування. І хоча після цього Олександр Кошиць ще засновує хори, але прямої тяглості з УНР-івською інституцією вони вже не мають. Та й УНР, як інституція, залишається лише політичною ідеологією, а не організаційною структурою українського державного управління, адже основні ланки цієї структури поступово знищує нова окупаційна влада України.

25 травня 1926 року на вулиці Расіна (Rue Racine) у Парижі сімома пострілами в груди агент більшевицьких спецслужб Шльома Шварцбальд вбиває Симона Петлюру. В такий же спосіб радянська окупація розправляється з Миколою Леонтовичем ще в січні 1921 року, коли «Щедрик» тріумфував у Парижі: «В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына Священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет… Начальник Уездной Советской Милиции»…

Доля морального знищення і забуття чекає й на Олександра Кошиця. Попри всі свої намагання повернутись до Києва, він лишається на еміграції до кінця життя («петлюрівських» посланців не реабілітовували). Вперше про українського диригента, відомого свого часу на весь світ, згадали в підрадянській Україні лише на початку 1960-х. До цього будь-які згадки про УНР-івських діячів суворо переслідувались: герої стають злочинцями, митців розстрілюють, українську історію переписують. Олександр Кошиць дуже влучно охарактеризував ту культурну стратегію, котру взяла на озброєння радянська влада після повалення української самостійності: «Тепер настали часи нищення української Нації не тільки фізично, але й духово і не тільки силою, але й найгіршою зброєю – фальсифікатом».

Правдивий і сильний образ української культури, її висока професійна планка і вроджена оригінальність, що підкорювала континенти, – цей якісний мистецький наратив після радянської окупації свідомо пропускався через жорна русифікації або понижувався до рівня «шароварщини». У своєму листі до доктора мистецтвознавства Павла Маценка диригент Олександр Кошиць пише: «Ви самі знаєте, як фальсифікують большевики (Москва) нашу народну пісню, паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінюючи оригінальний текст і сюжети народні штучним паскудним витвором. Все сплановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до заникнення, до забуття або до цілковитого злиття з кацапщиною в большевицькому кітлі».

«Щедрик» – цей правдивий український шансон (з французьких рецензій: «bonne chanson») разом з цілим пластом модерного українського мистецтва зникає під навалою шансону зовсім іншого ґатунку і цивілізаційного порядку…

1962 року на хвилях американського радіо «Свобода» ведучий Юрій Гайдар влучно заявляє після прочитання світових відгуків про Капелу: «Москва не хоче, щоб серед населення України росла самосвідомість культурної самостійної сили України… Приховано від населення України і той факт, що українське мистецтво здобуло перше місце в світі ще за часів Української Народної Республіки».